Опубліковано: 24-04-2015
Шановні друзі !
Вибір цільової аудиторії розповіді або книги тісно пов'язаний з визначенням жанру
цього твору. Серед прихильників будь-якого жанру зустрічаються найрізноманітніші читачі з різними запитами. Задовольнити всі смаки - нереально.
Щоб полегшити пошук «свого» читача необхідно уявити, кому б могла бути цікава розповідь.
Оскільки у нас «юридична» аудиторія, маємо надію, що вам сподобаються оповідання, які написані нашим колегою, нотаріусом, який працює в Кіровоградській області,
Ці оповідання – реальні історії з життя, які ми можемо спостерігати в нашому житті, в роботі, можна навіть назвати як « надлишки професії» …
"Письменник повинен вірити в те, що він пише"
Автор - Людмила Миропільська
Степовий орел, або Нотаріальна таємниця
У нотаріальній конторі Валентини Миколаївни залунала тиха щемка музика. То дзвонив телефон. За мелодією вона здогадалася, що телефонує Ірина. «Історія кохання»…Гарна пісня для гарної жінки. Гарне – для гарної. Звучить для неї одної, але чують всі.…
Дружили нотаріус з Іриною Павлівною давно. Це була єдина із її подруг - неюрист. Тому, либонь, і була найближчою. Бо з іншими подружками, як не крути, а завжди переходили до розмов про юридичні аспекти чи то в роботі, чи то в житті. А тут їх поєднувало щось інше. Симпатія. Довіра. Повага… Ірина тривалий час працювала керівником філармонії. Мала чоловіка – відомого артиста-співака. І була дуже привабливою жінкою. В свої сорок п`ять вона без перебільшення мала вигляд тридцятирічної. І не зламали її ні життєві клопоти, а ні проблеми на роботі.
А всього було.. Тут і заздрість колег, і інтриги в колективі, і якісь майже «липові» звинувачення, кілька судів, і як наслідок - Ірину було звільнено. Та жінка була левицею не лише за знаком зодіаку. Тож мала всім довести, що вчинили з нею несправедливо. Отож за рекомендацією Валентини Ірина звернулася за допомогою до адвоката. І не аби-якого! Найкращого! І що тут поробиш, коли саме Олександр Іванович дуже полюбляв відстоювати перед Фемідою права гарних жінок.
Врешті, за кілька місяців Ірину за рішенням суду було відновлено на посаді. Якою була справжня ціна – то їхня особиста справа, але адвокат дійсно старався не за страх, а за совість, аби виправдати клієнтку. То ж не дивно, що взяла чоловіка досада, коли він раптом дізнався, що всі його клопоти пішли не даремно. Згадалося, як Олександр Іванович забіг до кабінету Валентини Миколаївни, навіть не привітавшись з гарненькою помічницею. Встиг лише кинути їй на ходу: «Вільно?», кивнувши на двері кабінету. Це зовсім було щось зовсім на нього не схоже.
- Ти не уявляєш собі чого мені коштувало виграти цю справу, - з порогу почав чоловік.
- Олександре, ти привітатися не хочеш? Про яку ти справу? Присядь, - Валентина Миколаївна кивнула на стілець праворуч столу, перебираючи в пам`яті прізвища і обставини справ клієнтів, яких останнім часом відправляла до Олександра Івановича встановлювати через суд різні життєві факти.
- Привіт, - ніби схаменувся адвокат і опустився на запропонований стілець, але продовжував в тому ж емоційному тоні - та Ірина ж твоя сьогодні розрахувалася за власним бажанням.
- Так інакше і бути не могло. Хіба ти, такий великий хлопчик, не здогадувався, що їй геть не потрібна та робота? Красиво, навіть патетично піти – в цьому вся Ірина! А от ганити себе вона не дозволить нікому !!!
- Валю, абзац!!! Віриш, я так старався. Там такі люди були причетні. Ти й не здогадаєшся навіть, хто за цим усім стояв.
- Вона оплатила твою роботу? - по дружньому перебила його Валентина.
Чоловік ледь помітно зашарівся (А це велика дивина для адвоката – профі!):
- Не знаю, чи вона тобі, як подрузі, розповіла чи ні, але я запросив було її відсвяткувати нашу таку нелегку перемогу. Хотів може знижку якусь придумати для такої цікавої жінки. Та і твоя рекомендація для мене багато важить. Але Іра…Ірина Павлівна відмовилась. Від знижки. Тихцем прийшла до мене в офіс. Без дзвінка. Ну чисто тобі конспіративна зустріч якась! Чудом мене застала. Бо ж сама знаєш, - зазвичай я в засіданні. Ну і розрахувалася. Як передбачено було угодою. Повністю.
- Знаємо ми ваші знижки для цікавих жінок, - лукаво підмогнула йому нотаріус.
- Валю, ну погодься, справа була майже «глуха», а я справився. Ну ти ж мене знаєш не перший день ! Ну як я мав реагувати на цю новину про звільнення?
- Та заспокойся вже, теревениш одне й те саме – розміялася Валентина. Буде тобі приз за твою роботу. Ну і заспокійливе буде. Два в одному. – продовжуючи сміятися Валентина Миколаївна, підвелась, - сиди, сиди.
Жінка відчинила шафку в кутку кабінету, дістала чотиризірковий «Старий Кахеті» (професійний напій нотаріусів) і промовила через віконце до Марійки:
- Скажи Тетянці, нехай несе дві чарки, мандарини, цукерки і щоб увімкнула чайник.
- Добре, вже несе. Але тут чекає консультації одна пані. Каже, що особисто з вами бажає домовитися про надання згоди колишнім чоловіком, - прошепотіла помічниця.
- А про що там домовлятися? Якщо він є - живий, здоровий і згоден, то нехай приводить його особисто.
- Я казала , але вона наполягає на особистій з вами зустрічі.
- А ти скажи, що так Закон вимагає. Все мусить бути за Законом !
- Гаразд – гаразд ! Скажу. - знітилася дівчина.
Так повелося, що коли до нотаріальної контори заходив Олександр Іванович, не підлягало жодній дискусії, що функції офіціантки бере на себе архіваріус Тетяна. За неповні десять хвилин перебування адвоката в кабінеті нотаріуса, дівчина вже двічі вмикала чайник, протерла серветкою і без того чистісінький сервіз та нарізала й викладала на тацю фрукти.
Тільки встигла Валентина Миколаївна закрити віконце до приймальні, як прочинилися двері і з`явилася архіваріус із замовленням. Її висока «гулька», якою ще зранку милувалася нотаріус, дивним чином перетворилася у золотаві хвилі розкішного волосся. До чого б це?
Адвокат відкорковував пляшку:
- До речі, про коньяк. Ти ж знаєш, я з тиждень як повернувся зі Страсбурга. Був там у діловій поїздці. Досвідом обмінювався із французькими колегами.
- Яким досвідом ?– незле покепкувала Валентина.
- Ну- ну !!! Все «по-дорослому» !!!- посміхнувся у відповідь і Олександр Іванович.- Відвідав Європейський суд з прав людини, спілкувався з суддею від України.
- О, вона дуже гарна білявка, - посміхнулась нотаріус.
- Так! Але зараз не про жінок ідетьс, а про напої. – Олександр картинно зробив серйозне обличчя.- Отож в нашій програмі передбачалося кілька дегустацій. Я спочатку думав, що дегустувати прийдеться вина, шампанське. Ну Франція ж ніби зобов’язує до легкості у всьому. Та був приємно здивований, що дегустували мій улюблений напій.
Валентина Миколаївна підвела брови і перевела запитливий погляд на пляшку.
- Так. Так…Причому дегустація проходила ніби таке собі навчання, як пити коньяк по-французьки.
- Цікаво.
- Тож маєш нагоду отримати майстер-клас, - Олександр Іванович налив на денце і простягнув келишок із богемського скла Валентині Миколаївні.
- Згодна. Давай за Ірину, - лукаво посміхнуласяжінка.
Пролунала кришталева мелодія із трьох нот. Непідробна пісня справжнього кришталю Недарма «співочі» келихи були покриті позолотою і мали тавро «Богемія». Нотаріус привезла
цей раритет із ділової поїздки до Праги ( нотаріуси теж мають достатньо досвіду для обміну) і пригощала з них лише дуже близьких друзів.
Професійним жестом чоловік покрутив у руці витвір словацьких склодувів , зігрівши в долоні шедевр грузинських виноробів, посмакував аромат і продовжив:
- Ковток має бути невеличким. Тримати його слід якнайдовше під язиком.
Нотаріус кивнула, виконуючи команду інструктора.
- Можна не просто тримати, а мовби крутити з нього кульки.
- По часовій стрілці чи проти? – посміхнулася учениця.
- Це вже залежить від того, чи тягне тебе потім «на ліво» - почав жартувати Олександр Іванович.
- Знову ти за своє! Невиправний… - проковтнувши коньячну кульку, - примружилася жінка. Серйозніше давай.
- Ти зробила перший ковток. Заїсти бажано скибочкою мандарину або парижським повітрям . Контролюй при цьому відчуття. Маєш отримати післясмак…
За якихось півгодини адвокат заглянув до архіву подякувати Тетяні. Дівчина швиденько вибігла до приймальні, бо до її робочого кабінету стороннім вхід заборонено. Навіть знак такий красується на дверях. Посміхаючись, вона провела гостя до виходу. На порозі галантний чоловік поцілував їй руку, промовивши якусь банальність. Ловелас.. Тетянка крутнулась на підборах і побігла працювати. Власне, за цим і проводжала гостя, щоб отримати комплімент і поцілунок руки. Марійка ж тим часом швиденько прибрала зі столу, а господарка кабінету відвернулася на мить до люстерка з помадою.
- То що там та дивна пані? Чекає?
- Пішла. Я все їй пояснила. Там буде не зовсім звичайний випадок. Згода потрібна не одна.. А відразу три. В неї троє колишніх чоловіків. І від кожного – по дитині.
- Оце так ! Такий тріумвірат оформлювати нам ще не траплялося, - посміхнулася нотаріус.
Помічниця причинила двері. Валентина Миколаївна почала збиратися. Хотілося сьогодні раніше прийти додому, побути з домашніми. Не іде їй Ірина з думки. Не іде. Буває таке, що вчепиться пісня якась. І звучить в тобі. Уваги просить. Історія кохання….
Відколи її звільнили з посади, Ірина подалася в мережевий маркетинг. Пройшла декілька скорочених семінарів для початківців, таких собі курсів молодого бійця, які тепер називають по-модному «старт-ап». Зайнялася продажем косметики та будівництвом власної структури зі збуту продукції. Такий собі нехитрий бізнес, що за її ж словами, « ніс людям красу». І до чого тут кохання? З чоловіком у Ірини якось не заладилося. Одночасно навалилися на бідолашну жінку і проблеми пов’язані зі звільненням, і розлад стосунків у сім’ї.. Вона нервувалася через неприємності по роботі, а він цього не міг, чи просто не хотів зрозуміти. Поступово все більше віддалялися. А вже після того як роз`їхалися з чоловіком «на якийсь час», і розмови не могло бути про те, аби вертатися працювати в рідну галузь. Адже там все нагадувало б про нього. Спільні знайомі, його концерти, заздрощі і глузування з неї такої гарної і покинутої. Левиця у всьому, вона ще й сама не усвідомлювала свій нинішній статус. Діти повиростали. Розэїхалися.. Вони зовсім не втручалися у стосунки батьків. Не те щоб не цікавилися. Не втручалися… Ірина навіть і не знала чи вдячній їй бути за таке самоусунення чи навпаки.
Життя продовжувалося. Але для Ірини це означало одне: час плинув тихо і непомітно. Була робота в мережі бізнесу, навчання новачків, проведення презентацій. Їй все вдавалося якнайкраще. Адже за освітою була культмасовим працівником, хореографом, артисткою, досвідченим керівником колективу, та ще й психологом за покликанням.
Та одного разу Ірина раптово завітала до Валентини Миколаївни не як до подруги, а як до нотаріуса. Чемно дочекалася, коли Валентина звільниться , і з течкою паперів впурхнула в знайомий кабінет. Марійка не пропонувала прийняти в неї документи, бо знала, що це подруга нотаріуса. Проте чайник кмітлива дівчина поспішила увімкнути, адже з Ірининої сумки виглядала величенька коробка сухофруктів у шоколаді.
Валентині Миколаївні було чому дивуватися, адже подруга прийшла оформити заяву про закриття підприємницької діяльності. Вирішила їхати до столиці, щоб там реалізуватися якось. Вирішила – і все ! Не те , щоб у ній щось зламалося. Навпаки. Відчула раптом, що має більший потенціал ,аніж того достатньо для провінційної маркетингової мережі. .
- Чи не закохалася ти, моя голубко? - пильнопоглянула на Ірину подруга.
- Господь з тобою !!! У мене ж Степовий Орел є ! Втомилася я, Валю, нести красу для людей. Відчуваю , що спроможна на щось більше. Хочу кардинально поміняти життя.
- Орел то є… Але в чиїх небесах його тільки носить? Ти їдеш практично на порожнє місце. Хто там, у Києві, тебе чекає?. Ну чим тобі допоможе донька? Хіба що поживеш у них. Та і то – недовго. В наш час різні покоління сімї живуть окремо. І в прямому і в переносному сенсові.
- От і вивірю долю. Дізнаюся на що я здатна сама. А Орел – на те і орел , щоб літати.
- Не розумно, Ірино. Ти доросла дівчинка, а чиниш легковажно.
Марійка внесла проект заяви. Простягла його нотаріусу. Та пробігла очима і поклала перед Іриною, Марійці ж подала бланк для другого примірника .
Ірина розписалася в реєстрі, попили чаю з сухофруктами і подруги розпрощалися.
Лишилися лише телефонні балачки, та нечасті гостювання. «Історія кохання» у виконанні айфону звучала все рідше. Та і що воно за диковина така - кохання?
За роботою линув час. В приймальні чекав знервований клієнт. Дідусеві на вигляд було років із сімдесят. І він ну геть не хотів розуміти навіщо треба згода дружини на відчуження незавершеного будівництва.
Нотаріус запросила дідуся зайти. Сівши в крісло, старенький почав говорити трішки спокійніше, ніж перед цим у розмові з Марійкою:
- Я бажаю подарувати свій будинок братові. Прийшов дізнатися, які документи необхідні для цього. А ваша помічниця зазначила, що треба буде згода моєї дружини. Але ж я тільки два місяці, як зареєстрував шлюб. Вона ж не має до мого будинку ніякого відношення. Хочу, щоб вона й не знала, що я подарую будинок.
- Покажіть, будь ласка, документи на будівлю.
- Ось, прошу, - клієнт простягнув папери.
З поданого було видно, що будинок не введено в експлуатацію. Відсоток готовності був вказаний 90. Тобто Валентина Миколаївна так розуміла, що дім був уже фактично збудований, можливо що лише люстру лишилося повісити, але ж, де- юре, це було незавершене будівництво. Тож згода подружжя дійсно була в цьому випадку обов`язковою.
- Моя помічниця має рацію: у вашому випадку дозвіл дружини необхідний. Розумієте, ваші документи підтверджують ваше право власності не на будинок, який ви придбали до шлюбу, а на незавершене будівництво, яке тривало і протягом двох місяців вашого шлюбу в тому числі і триває досі. Будинок не введений в експлуатацію, - спромагалась делікатно пояснити знервованому дідусю нотаріус, - Це не в моїй конторі придумано, так вимагає чинне законодавство.
- А якщо вона не погодиться?
- То не подаруєте братові. По отриманні свідоцтва про право власності, коли завершите будівництво повністю, дружина має право на виділення однієї другої частини у свою власність.
- Та не лякайте мене так.
- Та я й не думала вас лякати. Пояснюю вам її права.
- То я спробую з нею поговорити, щоб вона підписала ту кляту згоду. Це недовго буде?
- Хвилин п`ятнадцять їй доведеться почекати, якщо ви заздалегідь запишетесь на зручний для вас час, - нотаріус простягнула візитівку.
Дідусь подякував і вийшов.
Київське гостювання затягувалося. Та левиця – є левиця. З гордо піднятою головою Ірина ішла на чергову співбесіду щодо отримання роботи за оголошенням. Випадково проходила біля університету. Побачивши табличку з назвою закладу, зупинилася. Згадалося , що ректор цього закладу був її земляком, хоча особисто вони не були знайомі.
- Та, власне, що я втрачу, коли зайду і спробую потрапити на прийом? – запитала в себе жінка.
За десять хвилин вона була у приймальні. Ректора не було. Секретарка запитала, з якого вона питання прийшла. Ірина відповіла, що з особистого. До кінця робочого дня залишалося дві години. Крім неї чекало ще вісім чоловік. Всі були елегантно вдягнені, і видавалися впевненими у собі , аж ніби набундюченими. Але ж Ірина теж в минулому артистка. Вона швидко опанувала себе, примусила серце сповільнити ритм, а то щось забилося, як перед шкільним іспитом. Жінка розуміла, що шансів бути запрошеною до кабінету в неї немає. Тож має звернути на себе увагу тут в приймальні. Вирішила не сидіти в ряду з іншими, а стати окремо і якомога ближче до дверей. В кармані тримала невеличку друзу гірського кришталю, яку Ірині дала вранці донька, аби поталанило.
Ректор з`явився в приймальні неждано швидко. За ним ледь встигали дві працівниці з якимись паперами на підпис. Швидкою ходою чоловік наблизився до дверей кабінету, взявся за ручку і зустрів погляд гарної незнайомки. Її скупа ,але така лагідна посмішка так потужно контрастувала із цим «культурним серпентарієм» у приймальні. На ходу кинув:
- Ви з якого питання?
Ірина миттєво зрозуміла, що час відведений їй на самопрезентацію уже пішов !
- Я ваша землячка. Культмасовий працівник зі стажем роботи керівником. Шукаю роботу, - проторохтіла як скоромовку.
Чоловік на мить замислився.
- Що ж, зайдіть. І ви, Миколо Павловичу, теж зайдіть, - звернувся вже до одного з колег.
Ірина миттю дістала з сумочки диплом та трудову книжку. З дозволу господаря кабінету коротко розповіла про себе. Ректор звернувся до чоловіка, який щойно зайшов:
- А що, Миколо Павловичу, на місце коменданта гуртожитку ще не підшукали кандидатуру?
- Поки що ні.
- То що ж. Як вас звати? – звернувся знову до незнайомки.
- Ірина Павлівна.
- Тож беріть на випробувальний термін Ірину Павлівну. Я впевнений, що вона справиться. Тож коли увас все - Ідіть , Миколо Павловичу . Оформляйте .
І, ніби показуючи , що розмову закінчено ,ректор повернувся до секретарки яка вже нетерпляче переминалася поруч і почав підписувати документи. Приголомшена Ірина побігла за Миколою Павловичем. Поки вона наздоганяла його коридорами в голові пульсувало одне запитання: «Хіба це можливо?» Валю,я маю гарнюню роботу !!! Порадій зі мною, подруго.
Коли до кабінету Валентини Миколаївни зайшла симпатична шатенка «Айфон» заспівав «Історію кохання». Валентина зраділа, але попросила Ірину зателефонувати згодом. Придивилася до відвідувачки. Її фігурка була аж занадто стрункою, накшталт манекену. Цю нетутешню штучність підкреслював діловий костюм «від кутюр». В рисах обличчя ніби відлунювало щось трішечки східне. У нотаріуса мимохідь промайнула думка: «Вона певно сподобалась би Олександру Івановичу». Жінка й сама не помічала, що стала класифікувати жіночу стать за критеріями свого друга. Відвідувачка елегантно опустилась на запропонований стілець.
- Я вас уважно слухаю, - почала нотаріус.
- Ось документ на мою квартиру, яку я збираюся продати, - клієнтка простягнула свідоцтво про право власності.
Валентина Миколаївна уважно проглянула.
- Але ж квартира не зовсім ваша. Окрім вас згідно з документом власниками є ще троє громадян.
- Так. Ці троє - мої діти.
- Ваша зовнішність мені підказує, що діти неповнолітні. Я не помилилася?
- Дійсно. Тому й прийшла поговорити особисто з вами. Ваша помічниця пояснила, що треба згоди батька дітей. Врешті з`явилися покупці, і я бажаю оформити ці згоди і якомога швидше саму купівлю-продаж.
- То в чому ж проблема? Де батько дітей?
- В тому, Валентино Миколаївно, що у кожного з дітей свій батько. Тобто згоду будуть підписувати троє різних чоловіків. То чи можливо якось домовитися з вами, щоб вони не зустрічалися між собою і оформити згоду кожного батька окремим документом?
- Так, справа дійсно делікатна. Ну що ж, ми оформимо так, як ви бажаєте всі три згоди окремими заявами. Можете навіть приводити їх в різні дні, якщо це зручніше буде для вас.
- Дякую. А ще я хотіла поставити одне не зовсім делікатне питання.
- Запитуйте.
- Це правда, що нотаріус, як і священик, тримає в таємниці все, про що з ним радишся?
- Історія кохань – із сарказмом посміхнулася подумки нотаріус. А вголос незворушно продовжила - це правда. Стаття 8 Закону «Про нотаріат» покладає на нас такий обов`язок. І кожен нотаріус перед тим, як приступити до нотаріальної діяльності, складає присягу в тому числі й про дотримання нотаріальної таємниці.
- Дякую.
Тендітна жіночка підвелася.
- Будь ласка, зверніться до помічниці, домовитися про день і час оформлення ваших паперів.
Ледве двері зачинилися, знову заспівав телефон. Вона взяла слухавку. Ірина повідомляла, що влаштувалася на гарну роботу, а вчора був на гастролях у Києві чоловік, розшукав її і вони помирилися. Довго розповідала подробиці примирення. Як воно буде далі, вона не знала ще. Нотаріус зраділа за подругу. Адже чоловік в останньої дійсно був цікавим. І навряд чи Ірина знайшла б кращого. А коли він ще заспіває «Степового орла», то вже здається, що це сам Бог заворожує слухача неземним басом. В двері заглянула Тетянка:
- Валентино Миколаївно, бажаєте чай із чорним шоколадом? Клієнтка віддячила за консультацію плиткою.
- Так, зроби будь ласка зелений. Я вип`ю в проміжку між підписанням згоди та договору дарування. А зараз гукай бабуню підписувати згоду. Я вже перевірила. Нехай заходить.
Архіваріус виглянула в приймальню і побачивши там двох дідусів, звернулася до них
- Де там ваша бабуня? Нехай заходить до нотаріуса підписувати згоду.
Перелякана Марійка округлила очі і аж голову у плечі втягнула, адже вона не встигла попередити. Зараз буде щось неймовірне. З протилежного від дідусів дивану підвелась рожевощока молодичка. Вона явно була молодша і за Марійку і за Тетянку:
- Ви що собі дозволяєте?! – накинулася жіночка на архіваріуса. Це і була та сама «бабуня» !!!
Дідусі теж занервували. Перший із солідарності з дружиною, а його брат від того, що цей смішний інцидент може ускладнити укладення договору на його користь.
Нотаріус зрозуміла все миттєво, вийшла на поріг свого кабінету і звернулася до молодички:
- Вибачте, шановна. Помічниця працювала щойно з іншими документами, за яким згоду мала давати жінка поважного віку, тож і допустила помилку щодо вас. Заходьте, будь ласка, до мене, ознайомитеся із заявою, яку маєте підписати.
- Не буду тепер нічого підписувати. Я й так не бажала сюди приходити. А тут ще й ображають. Все, іду звідси.
- Не нервуйтеся так. Зайдіть, розкажіть, чому ви не бажали підписувати згоду. Давайте поговоримо. Яку мету ви переслідуєте ви в цьому правочині, а яку ваш чоловік? Ви ж бажаєте розібратися, як краще для вас обох? Заходьте обоє.
Подружжя увійшло до кабінету. Почали з`ясовувати своє відношення до незавершеного будівництва, що мало відчужуватися на користь брата. Нотаріус відкрила обидва паспорти, звірила особи і автоматично прорахувала вік подружжя. Чоловіку було сімдесят один, а дружині двадцять чотири. Дідусь наводив різні аргументи, що їм слід подарувати цей
недобудований дім, а дружина їх відхиляла. Розмова точилася довго.Згоди не було… Змовкли…Раптом знічений чоловік запитав:
- Так ти що вийшла за мене, щоб успадкувати після моєї смерті цей будинок? Тоді – він твій…
- Якось зворушливо - приречено і якось по материнськи вона довго-довго мовчки дивилася на нього..
- Дурненький. Заспокойся. Не заради цього. Я підпишу заяву. Нехай буде так, - вона взяла ручку і почала читати свою заяву.
- Ви впевнені, що бажаєте підписати цей документ? – запитала нотаріус.
- А що люди про мене скажуть? Що він подумає..- кивнула вона на «молодого»..
Коли клієнти пішли з контори (подружжя - зі щастям , а чоловіків брат – зі збіжжям), Валентина Миколаївна викликала обох дівчат до себе. Тетяна на порозі запитала:
- То що робити з тим чаєм?
- Та неси вже .
Через хвилину всі троє сиділи за столом нотаріуса. Розламана плитка шоколаду лежала на таці з того ж «празничного» богемського скла.
- Так от, дівчата, від сьогодні в заяви-згоди вдруковуйте, будь ласка, дати народження заявників.
Всі троє засміялися. По доброму засміялися Кожне кохання має свою історію. Та не кожна історія закінчується «хеппі ендом».
Пройшло кілька днів. Ірина щодня телефонувала. Чоловік поки що залишався в Києві у неї. Відмінив кілька своїх репетицій і весь час присвячував дружині. Навіть уже підговорював її залишити роботу в університеті. Ну що тут могла порадити подруга? Нехай вирішують самі. От зараз Валентина Миколаївна дивилася в якийсь документ, а думала про долю Ірини. Перечитувала одне й те ж саме чи не вчетверте. У віконце заглянула помічниця:
- Особисто до вас проситься клієнтка, поговорити.
- Запрошуй. А з якого питання? – вже тихіше перепитала нотаріус.
- Побачите її, самі згадаєте з якого, - посміхнулася Марійка.
Валентина була заінтригована. В прочинені двері зайшла і привіталася та струнка шатенка, що три дні поспіль водила своїх колишніх чоловіків підписувати згоди на продаж квартири. Вона була в черговому елегантному діловому костюмі.
- Прошу, - нотаріус запропонувала сісти.
Відвідувачка присіла на стілець.
- Я хочу подякувати вам, що все так добре оформили і, якщо у вас є трішки часу, поговорити як зі священиком.
- Будь ласка. Я теж хотіла дещо вам сказати. Певно, у вас дуже гарні діти, адже які лишень красені - батьки приходили підписувати папери!
Жінка озирнулася. Двері були щільно закриті. Віконце, що сполучало кабінет з приймальною теж було зачинено. Ніяка таємниця не могла просочитися з цієї кімнати. Приміщення дійсно відповідало умовам сертифікації робочого місця нотаріуса. Трішки заспокоївшись, шатенка почала розповідь:
- Ой, як би хто знав, - важко зітхнула, - розумієте, в мене такий спосіб життя, що робота відбирає більшість часу, з дітьми в основному няня. Подруг немає, бо на них часу не вистачає теж. А чоловіки? Так, я обираю виключно найгарніших. В мене і нинішній чоловік дуже цікавий і симпатичний. Але я ,либонь, людина не настільки віруюча , щоб наважитися піти на сповідь до священика. Але і без сповіді додалі не можу. Тож і прийшла вам розповісти все. Адже ви вже дещо знаєте з мого життя і ні одній душі не скажете те, що почуєте зараз?
- Так, про це не хвилюйтеся. Моя робота і полягає в тому, щоб зберігати нотаріальні таємниці.
- Так от, всі троє моїх дітей не від тих чоловіків, яких ви бачили.
Валентина Миколаївна насторожилася:
- Але за свідоцтвами про народження вони ж записані батьками.
- Так. І всі троє вони не знають правди. У мене так склалося, що я протягом життя маю вже четвертого чоловіка, але весь цей час милує мене один – єдиний коханець. Він , власне, і є і є батьком моїх дітей.
- А він про це знає?
- Так. Про це знаємо тільки я і він. І відтепер ще ви.
- Я так розумію, що ваш коханий одружений?
- Саме так. Він на відміну від мене один раз одружений. Давно живуть. Вона ніби щаслива. Подейкують , ніби там негаразди у них почалися. Та мені байдуже. Не хочу я мати спільний із ним побут. Ми кохаємо одне одного майже все життя.А побут вбиває кохання. Людина він дуже непроста. Відомий у нашому місті співак.
Нотаріус ще більше насторожилася.
- Скоріш за все ви бували на його концертах. Найкраще йому вдається «Степовий орел? Так…?
- Так, це він.
Клієнтка назвала його ім`я. Валентина Миколаївна давно не переживала такого потрясіння. А шатенка продовжувала:
- І нову квартиру мені купує власне він. На днях прийдемо з чоловіком оформляти.
- Будь ласка, - вже не розуміючи що вона говорить, прожебоніла нотаріус.
- Ну що ж, ще раз дякую, що вислухали. Ви не уявляєте, як мені стало легко від того, що сповідалась перед вами. До побачення, Валентино Миколаївно.
Двері за нею зачинилися безшумно. На столі лежала велика коробка «Вечірнього Києва», а телефон грав ту мелодію, якою вирізнявся дзвінок Ірини з поміж інших
Автор - Людмила Миропільська
Нотаріальні будні
Ветеринарна допомога
(Руйнація ілюзій)
Тихо- тихо, як мишка, до кабінету нотаріуса навшпиньках шмигонула ошелешена помічниця. З якимось дивним виразом обличчя вона щільно причинила за собою двері і з виглядом змовника майже пошепки пролепетала Валентині Миколаївні: «У нас трансвестит. Як будемо його… Чи то пак ,- її особу встановлювати?»
Нотаріус аж завмерла на мить. Тоді здивовано звела брови :
- А що у нього за наміри?
- Він не один . Вони з дружино… Колишньою…Хотіли б оформити заяву про згоду на продаж спільно придбаної квартири. Уявіть собі: дає паспорт чоловіка, а зовні жінка, має груди…На фото – одне обличчя. Жодного сумніву. Але…Я їм сказала почекати в приймальні.
- І на чию користь згода? Хто ж буде продавати ту квартиру.
-Жінка . Тобто дружина. Колишня – знову почала запинатися Марійка.
- Ти дивися ! Але ж джентльмен, хоч і трансвестит !!! - Перевела напруження на жарт Валентина – Ну що ж , Марійко, гадаю, треба відкласти нотаріальну дію. Я невпевнена як тут слід вчинити. А практика щодо такого випадку не пригадую , аби була напрацьована. Буду консультуватися з колегами та з керівництвом. А ти, будь ласка, переглянь сайти, чати,спробуй накопати прецедентів . Зрештою ,я ж збираюся на семінар до Києва, де буде голова Нотаріальної палати, колеги, тож там, певно, зможу дізнатися , як у цьому випадку встановити особу клієнта.
- А зараз що із ними робити ?
- А що робити? Запрошуй. Нехай зайде чоловік. Колишній , - додала вона іронічно. Один нехай зайде . Пересвідчусь сама та і поясню що до чого.
Марійка вийшла так само безшумно, а згодом на порозі з`явилась висока миловидна жінка. І у тій її абсолютно органічній жіночності не було навіть натяку на протилежну стать. Витончені , м`які риси обличчя, припудрений , рівненький носик,довгі густі вії, брови, рот... Леді Гармонія. Через віконце, що сполучало кабінет Валентини Миколаївни і кабінет помічниці, Марійка передала паспорт.
Нотаріус відповіла на привітання, відкрила документа, замкнувши віконце в стіні, і запропонувала клієнтці сісти. За паспортом жінка звалась Сергієм Миколайовичем. Опускаючись на стілець, «вона», ніби то вгадуючи, як збирається звернутись до неї нотаріус, невимушено сказала: «Називайте мене Наталією. Не зважайте, що за паспортом я – Сергій». Голос був напрочуд глибоким і приємним.Леді Гармонія знову подумки констатувала Валентина Миколаївна. Вона, попри нетипову ситуацію, вже опанувала себе , тому спокійно і навіть з якимось співчуттям відповіла: «Ви повинні розуміти, що нотаріальна контора – установа офіційна. Ми працюємо з документами виключно за визначеною Законом процедурою... З огляду на те, що зовні ваша стать не відповідає особі, вказаній у наданому паспорті, я, на жаль, не маю законної підстави оформити необхідний вам документ. Тож пропоную вам здати папери і залишити свій номер телефону. Я просто зараз займуся вашим питанням. І навіть коли не вийде самотужки розібратися ,у відчай ми з вами впадати не станемо. Адже за кілька днів я буду в Києві, на семінарі, там і з’ясую, яким чином можна ототожнити вашу особу з тією, на яку, власне , видано паспорт. Гадаю , ви не образитеся? Як людина , - я вас можу зрозуміти , але закон – є закон.. Вибачте, та у моїй багаторічній практиці вперше стався такий неврегульований законодавством випадок. Не було навіть схожих прецедентів».
- Життя вносить корективи у все..У стереотипи, в ілюзії…І в прецеденти теж. – якось сумовито спробувала пожартувати у відповідь «Наталка».
- Отже, - без образ?
- Без образ.
У Києві навіть темп життя інший. Столичний. Майже на грані істерії. Тож часу було обмаль. За якусь годину мала розпочатися реєстрація учасників семінару. Тому Валентина Миколаївна кожну хвилину перебування в цьому кипучому місті - вулику прагнула використати з максимальною користю для себе і своїх близьких. Скрізь хотілося побувати. Все хотілося побачити. Вони приїхали до Києва з чоловіком і донькою Лізою власним авто. Мали намір потрапити до Софії, чи де - інде. Традиційно за кермом була сама. Не те щоб недовіряла. Просто любила керувати. У всьому любила. Навіть у таких дрібницях. Автомобіль залишили біля самісіньких Золотих воріт, бо чим ближче до Софіївської площі, тим складніше знайти місце для паркування.
До Михайлівського собору уже мандрували пішки. Дорогою обігнули пам`ятник Богдану Хмельницькому, сфотографувалися на фоні Софії. І в туристичному запалі почимчикували до дзвіниці Михайлівського собору. Та перш, ніж ступити на східці, що крутою спіраллю угвинчувалися в саму серцевину мегалітичної споруди , Валентина Миколаївна мимохідь боковим зором устигла помітити ліворуч під аркою вежі, на самому вході до дзвіниці, сувенірну крамничку. Навіть у півтемряві яточки вона розгледіла на вітрині глечик із зображенням собору. Блискучі алюмінієві одвірки крамнички вилискували на сонці як рамці до натюрморту у самому центрі якого красувався отой цар-глек. Жінка мала якусь нездолану пристрасть до таких речей, навіть зібрала цілу колекцію глечиків та «глеченят» ледве не з усього світу. У сімї дружньо кепкували над цим її хобі ,але почасти навіть самі допомагали ту «колекцію» збагачувати. Тож не дивно , що такий гарнюній екземпляр впав їй у око навіть у метушні та веремії туристичного ражу. Хотілося миттю притиснути ту «цяцю» до грудей , та чоловік нетерпляче вабив її за собою на сходи вежі, подаючи руку а Ліза вже десь зникла в череві вежі за першим поворотом східців.
З горішнього майданчика дзвіниці стелилися урізнобіч дивовижні краєвиди. І від тої, такої милої серцю кожного українця краси, аж серце заходилося в грудях! Віктор швидко заклацав фотоапаратом. Ліза позувала йому на фоні київських урбаністично – історичних пейзажів. А Валентина Миколаївна…Нудилася, мріючи про сувеніри. Ну вже досить! Поквапцем подріботіла східцями першою. Хутко спускаючись , на останньому марші раптом відчула невелике запаморочення. «Минеться» ,- подумала, і гукнула своїм, що забіжить швиденько в крамничку. А десь , ніби із далеких надр дзвіниці услід гуло чоловікове: «Запізнишся на семіна-а-а-ар. Машина дале-е-е-еко». А ще Ліза, невідомо на чию підтримку, додала дискантом з кришталиками сміху: «Хіба ж мама може без своїх сувенірів ?».
А із вітрини крамнички ніби аж просився до рук такий жаданий глечик. В палкій надії ось-ось хоча б доторкнутися до його пещених боків Валентина ,в нестримному пориві азарту, зробила стрімкий крок назустріч такій здавлося б близькій мрії, очах раптово потьмяніло і все зникло…Цей світ , такий ,до безуму реальний, раптом розтанув, як ілюзія і Валентина Миколаївна миттю провалилася у якесь пусте ,беззвучне ,пекельно -чорне безчасся. Жоден з її органів відчуття не міг осягнути цієї порожнечі. Зникло все. Жінка, так нічого і не второпавши, ніби розчинилася у смоляному вакуумі…
Першим ожив слух. Поступово, десь ніби здаля, торкнулися свідомості чиїсь голоси. Серед рейваху фраз Валентини Миколаївни розпізнала Лізин плач. Вона опритомніла . Відкрила очі. Із побаченого миттю все зрозуміла. І сміх – і гріх .. Виявилося, що двері магазину були прозорими як саме київське повітря, і вона втрапила головою прямо в скло, вважаючи, що входить в розчинені навстіж двері. «Руйнування ілюзій – річ болюча» - подумки сама з собою пожартувала жінка… «Жартую, - значить буду ще довго жити.» - ледь посміхнулася одними губами.
Віктор з Лізою, дбайливо підтримуючи, повільно довели її до найближчої лави на Михайлівській площі. Чоловікова хустка була вологою від крові, та кров продовжувала
цабеніти із носа, хоча сам ніс і не болів. По тому як їй було зле і все хиталося в очах, Валентина здогадувалася, що має струс мозку. «Добре ,хоч є чому струшуватися» - знову майнула лукава думка. Валентину Миколаївну поклали на лаву, бо почувалася вона просто жахливо. Навіть сидіти їй було несила. Донька, періодично схлипуючи, сиділа біля неї, лагідно погладжуючи їй плече. «Переживає за маму.. .Гарна дитина. Дай , Господи їй більше щастя , та менше ілюзій.» - знову вдався до жартів її невмирущий рукавчик. Чоловік побіг чи то шукати таксі, чи то викликати швидку. Повернувся з пляшкою холодної мінералки.
Про те, аби добиратися до свого авто пішки, не могло бути і мови. Однак про виклик швидкої жінка не хотіла й чути. Віктор і не сперечався. Він добре знав її характер. А ще знав, що дружина з якимось незбагненним упередженням ставилася до лікарів та лікарень і за все життя до її організму не спромоглася потрапити жодна пігулка. Хіба тому, що родом була із крихітного хутора ледь не на краю землі, куди і досі, либонь, не провели електрику і куди ,за старою звичкою, дітей приносить лелека, а не тітка - акушер. І там, у тій первозданній глушині, таких «благ цивілізації» як лікарні та пігулки неполюбляли «за визначенням». Отож, все, на що, оперуючи аргументами на кшталт «побійсябога, тиосиротитинасхочеш…» Віктор спромігся умовити дружину, - це подзвонити їхньому другові Василю. Василь же був досить відомим в їх містечку лікарем. Ветеринарним. Та що неборака мусив робити? Як не вихід – то хоч ілюзія виходу. Потелефонував Василеві.
- Друже, ти знаєш мою Валентину, вона з медициною не товаришує, а тут таке трапилось...
Чоловік, схвильовано мнучи в долоні мобільний, та перекладаючи його від одного вуха до іншого , детально почав розповідати про оказію .
Василь перебив «доповідача» та одразу попросив дати слухавку постраждалій. Розпитав про її стан і відчуття.
- Валю , за усіма симптомами, однозначно, це струс. Рухатися не можна категорично! Жодних рухів чи навіть легеньких штурханців. Про те, аби їхати додому – і мови бути не може . Виключно - «койка»!!! Тобто тобі терміново і категорично (наголошую – терміново і категорично!) треба до лікарні.
- Василю, кинь ! – кволим голосом, але з твердими металевими нотками відреагувала Валентина. Адже ти знаєш , - мої батьки мешкають під Києвом. Віктор мене відвезе до них. Ми ж машиною. Це якихось півгодини. Тільки не в лікарню! Благаю!
- Послухай, півгодини в дорозі – це багато. А ще столичні корки та тягнучки. Авантюра з непередбачуваними наслідками…
- Але ж дорога ідеальна і я буду лежати.
- Звісно, лежати. Не за кермом же ! Ну з Богом.- , усвідомивши безперспективність діалогу, здався ветеринар. Як будете на місці - відразу зателефонуйте. Дам інструкції, що треба робити для скорішого одужання.
Доїхали за тридцять п`ять хвилин. На щастя, заторів не було. Василь приписав повний спокій і постільний режим, порадив попити як не пігулки , то хоч трави. Заборонив телевізор, комп`ютер, і навіть читання. До «режимних об’єктів» потрапив і телефон. Час спілкування безжальний «коновал» обмежив кількома хвилинами на добу. Віктор і Ліза наступного дня змушені були поїхати додому. Як не крути ,- а чоловікові треба на роботу, а доньці в коледж.
І лишилася Валентина з нудьгою наодинці. Нудьга. Ілюзія свободи. Свободи від усього. Валентина Миколаївна лежала в маленькому батьковому кабінеті і лише завидки пускала на розкішну книжкову полицю навпроти. Десь далеко за межами кабінету вирувало життя . Десь там, далеко – далеко , у своїй мурашиній метушні тягли на собі люди свої проблеми. Великі і малі. Малі і великі. Хтось – комусь допомагав тягнути ту ношу, а хтось навпаки – своє перекладав на інших. Нудьга спонукає до думок. Бо заборонити думати ветлікар сили не мав. І сьогодні із рою помислів раптом відчахнувся один. Валентину бентежила колізія із трансвеститом. Адже на такий бажаний семінар жінка не потрапила. А саме там вона сподівалася знайти вирішення проблеми. Знову і знову прокручувала варіанти ситуації в уяві. Рішення не приходило. До Василя з періодичністю двічі на день телефонувала сама. Крім батьків, які за рекомендацією ветеринара нечасто і ненадовго навідувалися до кабінету,
Валентина Миколаївна спілкувалася лише з самим медиком . Чоловік і дочка дізнавались про її стан лише від того ж таки Василя або з телефонної розмови з батьками.
Нудьга. І проблема , котра просто у’пялася в свідомість як остюк і марить за вирішенням. Гнітить. Є моменти, коли треба з кимось поділитися тим, що носиш у собі,погомоніти, порадитися. Тож у вечірній розмові з ветлікарем (а саме вечірні розмови якось невимушено перевищували визначений ним же регламент), Валентина мимохідь зачепила наболілу тему, зваживши попередньо, що коли не називати прізвищ, та не деталізувати обставини, то така розмова жодним чином не порушить нотаріальної таємниці.
Василь уважно її вислухав і після паузи несподівано сказав:
- Так я знаю, про кого ти говориш. Цей Серьога (називати його Наташею, як він тепер представляється, якось не повертається язик), живе на моїй вулиці.
Валентина Миколаївна оторопіла, усвідомивши свою помилку. Її ілюзія була в тому , що в разі коли не називати прізвищ чи адрес, то зберігається вся таємниця. Але ж нотаріус , свою міру міряючи, не надала належної уваги тому , що цей транссексуал, швидше за все, єдиний в їхньому містечку, і такого надзвичайного суб`єкта там коли не бачили , то чули про нього майже всі.
Розгублена жінка не встигла нічого заперечити,чи перевести розмову на інше як Василь видав:
- Так в чому ж тут проблема, Валю ? Не бачу ніякої проблеми. Просто треба, щоб він прийшов до тебе в чоловічому костюмі, зробив чоловічу зачіску і тільки. В нього ж стрижка, схоже, коротка? Дивно, що наростив груди, а не наростив волосся.
- Так, стрижка коротка, але жіноча: з чубком та висками, - трохи заспокоївшись, відповіла Валентина Миколаївна.
- Ну от, прилиже свою жіночу чупринку на чоловічий копил , а факіром чи великим фрезієром для цього бути не треба, та й ідентифікуєш його з його паспортом.
- Але ж у нього груди.
- Валю, то я ж і кажу, що він має прийти до тебе не з декольте, а в чоловічому костюмі. Хіба тебе як нотаріуса цікавить, якого розміру груди чи животи у клієнтів під костюмами? І чи відрізняються ці розміри від тих, що були у них коли вони на паспорт фотографувалися?
- Айболіте, ти мене розсмішив. А сам же приписував заборону на емоційні сплески. Але ти маєш рацію. Я дійсно не думала, що це може так просто вирішитися.
- Авжеж. Відпочивай. На добраніч.
Дорогою до роботи нотаріус думала про те, як переконати «Сергія –Наталку» прийти до контори в його «паспортному» , чоловічому вигляді. Вона вже встигла багато – чтого «нагуглити» про цих нещасних , котрі живуть як у Бастилії в тілі , котре вони,примхою долі ,вважають «чужим».Напевно, переконати буде неможливо. А тиснути – совість не дозволить. Не лише етика .Якщо людина зважилася навіть на таку операцію , то певно їй ,либонь, буде бридким та болючим навіть спогад про її колишню стать. І як воно буде - запропонувати їй хоч би і на короткий час зворотнє перевтілення. Принизливо… Образливо… Треба спочатку порадитися про це з Марійкою. Можливо вона придумає, як це можна запропонувати. Або ж краще викликати колишню його дружину і поговорити з нею. А ще ліпше , коли з нею поговорить Марійка і переконає, що це єдиний вихід для них з огляду на дану прогалину в законодавстві. Врешті - решт, це саме їй потрібно оформити заяву про дозвіл на продаж квартири. От нехай і домовиться з «колишнім».
Ось так розмірковуючи, Валентина Миколаївна дійшла до контори та пройшла у приймальню. Марійка сиділа на своєму місці. Поруч, опершись лівим коліном на вільний стілець, біля неї пускала веселих бісиків архіваріус Тетяна. А з дивану назустріч нотаріусові граціозно підвівся миловидний чоловік з гладенько зачесаним назад волоссям. І хоча на ньому якось недолуго сидів сірий дорогий піджак, явно з чужого плеча нотаріус побачила , що перед нею справжній джентльмен. Дійсно справжній. І мудрий. Жодної ілюзії.
Помітили помилку в тексті? Будь-ласка, виділіть текст та натисніть Ctrl+Enter. Ми вдячні Вам за допомогу.
